Понеділок, 18 грудня, 2017
Білоцерківська Єпархія | Українська Православна Церква
   
Розмір шрифту
Цитати

«Хто посмів накласти на себе руки, той кинув зухвалий виклик Богові» — архієпископ Августин (Маркевич) про випадки самогубств на війні (інтерв’ю для сайту «Православія в Україні»)

IMG_2091

До редакції сайту «Православія в Україні» надійшов лист від читача:

«Слава Ісусу Христу! Мене вже багато років цікавить одна тема. Відомо, що під час війни воїни дуже часто самі заподіювали собі смерть, аби не потрапити живими до рук ворогів. Але самогубство є страшним гріхом. То виходить, що вони грішники і ніколи не увійдуть в Царство Боже? Наперед вдячна за відповідь (Н.Островська)».

Прокоментувати складне питання нашого читача ми попросили главу Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України архієпископа Білоцерківського і Богуславського Августина (Маркевича).

***

Архієпископ Августин: Розкладемо все по поличках. Звичайно, самогубство – це гріх, одне з найбільших зухвальств проти Бога. Тому Церква не молиться за самогубців і відмовляється їх відспівувати. Але це не покарання, а констатація того факту, що самогубство – страшний гріх, в якому людина вже не може покаятись. Чому не може покаятись? Ми віримо у воскресіння мертвих і в безсмертя душі, але після смерті людини душа – не в тілі, а тому вже не може покаятись.

Однак, коли самогубство вчинене у стані неосудності, воно є несвідомим, тоді Церква дозволяє відспівувати таких нещасних, адже Бог визначатиме їх долю, однозначно, Сам. Наприклад, якщо людина скоїла злочин, а судова експертиза визнала, що злочинець психічно хворий, його ж не до тюрми відправляють, а на примусове лікування до спеціалізованої психіатричної лікарні. Тобто неосудність – це стан, коли людина не усвідомлює, що робить.

До якої категорії віднести самогубство, звершене у стані афекту? Один із прикладів: насильник хоче поглумитися над дівчиною, і вона біжить, тікає від нього – опиняється перед прірвою. Внизу прірви не вода, а… каміння. Вона свідомо, але у стані афекту, кидається на це каміння. В останню хвилину свого земного життя дівчина міркує: «Я краще загину, але не дозволю збезчестити мене».

Такий випадок, звичайно, можна зрозуміти, можна простити. Але з точки зору християнської моралі, це неправильне рішення. Чому? Тому, що згідно з церковними правилами навіть черниця, яка була збезчещена (зґвалтована), в очах і свідомості чернечої громади та вірян залишається дівою.

Тому підкреслю, що будь-який наш вчинок завжди складається із двох похідних – мотивація і наш вибір.

Другий варіант – це самогубство свідоме.

Третій варіант: людина бачить, як інший коїть гріх, від того, у стані афекту, начебто втрачає розум і чинить самосуд. А потім усвідомлює: «Що я наробив?». Боїться суду над собою – це одне, жахається від свого вчинку – це зовсім інше. Людина покінчує життя самогубством. Знову ж таки, стан – особливий, але визначити в цьому випадку міру самогубства складно. Якби до мене, як до єпископа, звернулися за дозволом про відспівування такого спочилого, я б дуже детально та уважно розбирав цей випадок. Начебто, він добру справу робив, коли лихих людей намагався стримати, але…

Наступний випадок: людина перевищила міру самозахисту, наприклад, відштовхнула злочинця, а той, у свою чергу, вдарився головою об гострий предмет і помер. Людина так не хотіла вчинити, але сталося саме таке – вона жахнулася і наклала на себе руки. Це –невиправдане самогубство. Тобто, трапилося, щось скоїв – умій відповісти за те перед Богом, перед людьми.

Це те, що буває в побуті, і нарешті – про випадки самогубств на війні.

По-перше, що таке життя? Це дар Божий, і ніхто не має права його відбирати. За правилами святого Василія Великого, навіть якщо воїн виправдано вбивав ворога (хоча воїн і бере до рук зброю, щоб захищаючи Батьківщину, у випадку необхідності, вразити ворога), має бути на три роки відлученим від причастя, тому що він пролив людську кров.

Хоча для воїнів-побратимів і співвітчизників він є героєм. І це насправді так!

На війні, як і в побуті, теж різне буває. Якщо вбивають полонених від люті, мирних жителів – це військовий злочин. Є такий термін некомбатанти* – категорія осіб, які входять до складу Збройних сил, але не беруть участі в бойових діях і можуть використовувати зброю тільки у випадку самозахисту. Це – священик, лікар, юрист, кореспондент.

Колись нікому в голову не приходило вбивати військового лікаря, але і лікар ходив без зброї. А бачачи на стінах і даху намету знак «червоний хрест», ворожий літак ніколи не бомбив його. Тобто, моральність була вищою. Але під час Другої світової війни навіть цього правила не дотримувались, однак знали, що «червоний хрест» – то знак, який говорить: не можна кидати бомби. Хоча згідно з міжнародним правом, це вважається військовим злочином.

Коли воїн вбиває ворога, то звершує вимушений гріх. Хтось може сказати, що це не гріх. Почекайте, як не крути, а вбивство – це гріх. «Не убий» – шоста заповідь Божа. Хто хоче заперечити, то згадайте правило св. Василія Великого, про яке мовилось вище, що воїн після участі в бойових діях протягом трьох років не допускається до причастя. У Церкві, загалом, якщо перед тобою стоїть вибір: робити малий чи великий гріх – не можна робити жодного.

Про гріх більший чи менший можна пригадати таку притчу святих отців. Диявол, спокушаючи ченця, сказав йому: «Мусиш чинити один із гріхів – або напитися, або вбити, або зґвалтувати, інакше у живих не залишишся. Вибирай! Ти мусиш щось зробити!». «Убивати – великий гріх, насилувати – теж страшний гріх, напитись – здається, найменший з усіх перерахованих гріх. Нап’юся, просплюсь і покаюсь», – подумав чоловік. Напився – здається, вийшов із ситуації, але ось, у стані сп’яніння, спокусився і зґвалтував дівчину. А коли отямився, жахнувся своєму вчинку – і чинив самогубство.

Ще один із випадків: молодий солдат, ніби бавлячись зброєю, каже товаришу жартома: «Я тебе зараз застрелю». Думаючи, що у стволі немає патрону, натискає на гачок і стріляє. Раптом зброя вистрілює – солдат убиває людину. Для нього це настільки несподівано, що він зводить рахунки і з власним життям.

Мені відомо кілька таких випадків. Тому всіх, хто беруть до рук зброю, вчать «правилу №1» (неписаному): ніколи не цілитися в людину!

Усім відомі випадки з недавнього минулого, коли воїна, який потрапив у полон до ворога інших традицій і моралі та нібито перейшов на його бік, для гарантії, що він уже не зможе повернутися до своїх, змушували пролити кров іншого полоненого. «Ти повинен довести, що ми не дарма лишили тобі життя – вбий його або відрубай йому руку!» – ставлять йому умову. У такому випадку полонений воїн не буде робити ані першого, ані другого. «Ми тебе вб’ємо!» – «Вбивайте», – відповідає воїн, хоч мова йде про його життя. Адже у цьому разі догріха зради Батьківщини додасться ще й гріх убивства побратима.

Був ще такий випадок в Афганістані, описаний у книзі Віктора Ніколаєва «Живой в помощи (записки «афганца»)». У полон взяли наших руських воїнів, усіх жорстоко вбили, живим залишили лише їхнього капітана. А потім таке відбулося.

Полоненого капітана підвели до щурятника – щури пожирали тіла руських бійців. «Дух»-командир із «душком»-перекладачем, примітивши в очах руського жах від побаченого, запропонували йому: «Жи-и-ти хочеш? Бачу… Дуже хочеш! Мама-тато є? Є. А дружина-красуня чекає? Дуже чекає!!! Да-а-а? Шанс тобі начальник дає. Додому відпустити хоче. Виконай дрібницю. Зіштовхни своїх у яму зі щурами… На-ашим будеш». Капітан мовчить і робить крок до ями, пильно дивиться в неї. Вороги підбадьорилися. Робить ще один крок – і захитався прямо над ямою. Бачить: щури клубочаться в ямі в два-три шари, переповзаючи один по одному, сіпаючи лапами. Ще секунда – і ворог онімів. З криком:

— Ма-а-ма! Мам-ка-а! – капітан здійняв руки і… все. Він схопив їхнього командира та перекладача – і стрибнув з ними в яму зі щурами…

Якийсь прискіпливий фарисей намагатиметься довести, що це – самогубство. Але в кого язик повернеться? Цей капітан – не просто герой, а герой-мученик!

Тепер випадок, коли людина, жахаючись перспективи полону, коїть самогубство. Тут потрібно розрізняти такі варіанти: якщо воїн боїться тортур фізично чи вважає великою ганьбою потрапити до рук ворога і коїть самогубство, він не правий; якщо чоловік вважає, що краще відразу померти, ніж терпіти знущання і тортури ворожі, теж не правий; а коли воїна лякають не муки, а він не впевнений у своїх силах і боїться, що під час тортур видасть таємницю і зірве військову операцію, чи через нього загинуть інші, то вже складніша ситуація.

Як бачимо, знову все упирається в мотивацію…

У будь-якому разі загроза полону не повинна спонукати людину до самогубства. Якщо ти на Бога уповаєш – Господь дасть тобі сили винести все, що посилається. Однак сьогодні є такі медикаментозні препарати, коли в людини, навіть без тортур, розв’язується язик. Врешті полонений втрачає над собою контроль і підносить ворогу всі секретні таємниці, як на блюдці. От що робити в такому випадку? Бачите, як життя ускладнюється?..

Тому нам, військовому духовенству, треба переконливою, доступною мовою доносити до наших воїнів євангельські моральні принципи, щоб кожен, навіть у бойовій ситуації, міг зробити той вибір, який йому велить чисте християнське сумління.

Адже ми у цей світ приходимо не з нашої волі, тому не маємо права обмежувати Провидіння Боже. Припиняючи земне життя самогубством, ми відбираємо в Бога Його право, як Творця, Самому визначати час нашого переходу у вічність.

________________________________

*Некомбатанти (франц. combattant — той, що веде бій; воїн, боєць) – особи, які входять до складу Збройних сил, але не беруть участі в бойових діях. Некомбатанти мають право застосовувати зброю лише у випадку самозахисту. Існують дві осн. категорії: духовні особи (священнослужителі) та медичні працівники у складі ЗС, а також інші цивільні особи, які не носять і не застосовують зброї, реально не беруть участі в бойових діях, але перебувають у районі цих дій.

Стаття 13 Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949р. до некомбатантів відносить осіб, які йдуть за ЗС, але не входять до їх складу безпосередньо. Це, наприклад, цивільні особи екіпажів літаків, військ, кореспонденти, постачальники, роб. команди або служби, на яких покладено завдання забезпечення ЗС, за умови, що вони отримали на це відповідний дозвіл від тих ЗС, яких вони супроводжують.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949р. (стаття 33) визначає, що Н. (мед.-сан. склад і духовний персонал) не повинні вважатися військовополоненими, якщо їх затримано супротивною д-вою під час надання ними допомоги полоненим військовослужбовцям (Літ.: Ф. де Мулинен. Право войны. Руководство для вооруженных сил. – Б. м., 1993; Дмитрієв А., Дяченко В., Цюрупа М. Міжнародне гуманітарне право: філос.-прав. доктрина регулювання збройних конфліктів. – К., 1999).

Підготувала Ольга Мамона

 

Баннери

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru


06904


Иоанн. Сайт для ищущих...

Монастыри и храмы УПЦ

Контакти

Єпархіальне управління
м. Біла Церква, вул. Гагаріна,12
тел. (04563) 9-15-49
e-mail: bc.diocese@i.ua

Вхід для користувачів